Сайт бібліотекаря
Нестеренко Надія Михайлівна
Бахмацька ЗОШ І-ІІІст.№2
На цій сторінці ви можете ознайомитися з літературною творчістю ваших ровесників (віршами, казками, оповіданнями, цікавими історіями тощо). Спробуй себе - запропонуй власні твори!
Аліна Близнюк ( 9 клас )
Люблю я неньку Україну
Люблю я неньку - Україну,
Живу я тут багато літ.
Та зараз вона схожа на руїну
І темрява війни заполонила світ.
Бійці борються за нашу свободу
За мирне небо на своїй землі
За вільну країну, незалежність роду
За український герб на голубому тлі.
Для них Україна ─ рідна мати
А вони ─ її вірнії сини
Вони ─ бійці, вони ─ солдати
Що не злякалися війни.
На передовій там люди гинуть
Там землю омиває кров
І щодня додому звістки линуть
Що з життя чийсь син пішов.
Ніхто не знає, яка чекає їх дорога.
Як розписала доля сторінки життя.
Та ми вірим, що буде мир та перемога
І більше ніхто не піде в небуття.
Ми ніколи не станем на коліна
Нашого духу нікому не зламать
Ми сильна нація, одна країна
І ми готові ворога здолать.
Вікторія Путря (9 клас)
Спогади бабусі
Бабуся плаче, дивлячись новини
Бійці щодня вмирають у бою.
І кожен з юнаків – чиясь дитина,
І дехто не побачить вже сім’ю.
«Не можу я, коли на це дивлюся,
Не згадувати ще одну війну,
А зараз за солдатів лиш молюся,
і за країну нашу, за одну.
Хіба за це тоді ми воювали?!
Що вибороли ми у ту пору?
Хотіли ми, щоб діти не страждали,
Онуки щоб не знали про війну.
А внуки наші зовсім юні діти
Переживають ці часи страшні,
Боролись ми, щоб у війні не жити,
А мусим помирати у війні».
Валерія Гірина (10 клас)
*******
Чому в житті так складно жити?
Чому постійно війни йдуть?
Чому ж не можна полюбити?
Чому постійно гради чуть?
Чому постійно плачуть діти,
Як тільки чують слово «дім»?
До домовин не несли б квіти,
якби не «він», якби не «він».
«Він» ─ Люцетер в простій людині
Впустив в наш дім підлу війну.
Його народ сліпий і нині,
А хлопці йдуть у домовину.
І мати молиться тихенько,
Щоб сина боженька вберіг.
І син стріля за рідну неньку,
Щоб він прийшов за сто доріг.
Дівчина плаче при свічі,
Бо милого вже поховали.
Тихенько вийде уночі,
А горе жайворонки знали.
Ми боремося до свобод,
Коли ж було оте нам знати,
Бо українці той народ,
Який ніколи не зламати!
Анна Агеєва
Наші герої не вмирають
Вона ледве стояла на ногах,
І очі наповнялися сльозами.
Та вмить згадавши, що на тих руках
Синочка ще маленького тримала,
Оговтавшись, прийшла стара до тями.
Та в відповідь почувши «Я вернусь!»,
Знов заридала гіркими сльозами.
А він їй : «Мамо, нене, я клянусь!»
Молилася щоночі за синочка.
Надіялась, що вгледить ще його,
Адже нікого ненька так не любить,
Як донечку чи сина свого.
Чекала місяць, два чекала,
Що станеться, й сама не знала.
Приходить лист в тяжкій години:
«Ваш син лежить у домовині.»
«Ти ж мені клявся, клявся…
Ти не лежиш в тій домовині.
Ти ж говорив, просив «не плач»,
А ось що трапилось. Ти бач…
Як мені жити та для кого?
Немає цінного нічого… »
Пройшло багато років, часу,
Ненька не в змозі забувати.
Таких синів не забувають.
Наші герої не вмирають!